Автор: Сергій

Заступниця міністра оборони України Ганна Маляр пояснює, чому не можна постити фото військових, які потрапили у полон чи зниклих безвісти.

⛔️Це небезпечно!

Пости в соціальних мережах, які нерідко публікують родичі, активісти чи просто небайдужі громадяни, де на фото зображено безвісти зниклого або полоненого українського військовослужбовця у військовому однострої, із вказанням прізвища, ім’я, по-батькові та військової посади – можуть зашкодити військовослужбовцю та перемовинам щодо обміну.

Такі пости переважно супроводжуються підписами, на кшталт: “Ця особа перебуває в полоні, подивіться, може хто знає чи шукає цю людину” або “помоліться за повернення” та містять персоналіні дані військового.

❓У чому небезпека таких постів?

☝️Річ у тім, що вказана особа дійсно може перебувати в полоні, але ворог при цьому вважає її цивільною. Або особа може просто переховуватись на тимчасово окупованих територіях і шукати можливості повернутись. Оприлюднюючи дані і фото такої людини, ви даєте ворогу орієнтир на пошуки.

☝️Пам’ятайте, що поширення в соціальних мережах інформації про позивні українських бійців, військові частини і місця їх дислокації, про обставини потрапляння військовослужбовців в полон тощо несе загрозу не тільки самим полоненим, але й їх бойовим побратимам.

Розміщення в публічному просторі будь-якої інформації про конкретну людину, яка перебуває в полоні у росіян, значно ускладнює процес повернення її додому і нерідко ставить під загрозу життя самого полоненого.

Йдеться про додаткову інформацію як то: значущість цієї особи для суспільства, її політичні погляди, місце служби чи попередня робота, відомості про склад сім’ї, про рідних і близьких тощо.

Це спонукає ворога прискіпливо ставитися саме до цієї конкретної особи, в результаті чого вимоги до її обміну стають завищеними, а сам процес – максимально ускладненим.

‼️Що робити?
Звертатися до Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який діє на базі Головного управління розвідки Міноборони України і об’єднує в собі понад десять державних установ та організацій.

‼️Адреса приймальні:
м. Київ, вулиця Спаська 37,
+38 (095) 412 74 24;
+38 (044) 425 12 09.

Ця установа здійснює прийом родичів військовополонених та безвісти зниклих і надає юридичну, психологічну, а також іншу наявну інформацію.

Згадує староста Копилівського старостинського округу

«З першого дня повномасштабного вторгнення до наших сіл Копилів та Северинівка почали з’їжджатися люди, які втікали від небезпеки з Києва. Їхали до родичів та друзів з надією, що у селах спокійніше. Через Копилів безперервно йшли колони автомобілів, які намагалися об’їхати затори на Житомирській трасі. Люди все змітали з полиць магазинів та аптек. Практично більшість з них виїхали з Києва “в нікуди”. З Кожною годиною людей в селах збільшувалось і збільшувалось. Складалось враження, що у нас не має вже жодної пустої хати. Так людно у нас ще не було ніколи…. Всі до останнього мали надію, що тут безпечно, що ворожий чобіт не ступить на нашу землю.

В останні дні лютого колона ворожої техніки зайшла в Копилів. З цього часу ми були в окупації.

Російські солдати невеликими групами почали обходити село. Місцеві мешканці одразу побачили незнайомців, що продиралися крізь село. Почали телефонувати одне одному.

Допоки був стільниковий зв’язок та інтернет активно надходила інформація про позиції орків та пересування техніки. Мені повідомили, що орки взяли в полон місцевого мешканця, це був Володимир Пухляк. У якості прикриття орки возили його на своїй броні. Ці нелюди їздили по вулицях села на БТР і стрілковою зброєю розстрілювали двори мирного населення.

З кінця лютого, в нас було гучно, Копилів опинився між двох вогнів. В основному літало над нашими селами. Усі дуже швидко почали розрізняти звуки гаубиці, кулемета, стрілкової зброї , “Градів”, танків, БМП, літаків, вертольотів. І це не дивно, адже у нас ні дня не було тихо.

Ситуація в селі гіршала поступово.

З перших днів весни почалося пекло…. Додалася російська авіація і перші бомби. Два літаки пролітали настільки гучно, що треба було затуляти вуха, тому що здавалося, що лопаються перетинки. Вони зробили коло і облітаючи село скинули бомби. Це був момент коли ти ні про що не думаєш. Жахаючий грохіт… Шалені підземні поштовхи… Різкий потік, що змітає все…. Все на своєму шляху.

Удари російських військ по селу прийшлися на вулицю Жовтнева та Макарівська. Майже кожен другий будинок зазнав пошкоджень. Ті будівлі та споруди, що знаходились в безпосередній близкості зазнали значних руйнувань.

Один з місцевих мешканців (Чижевський Євген) отримав осколкове поранення. Він перебував у вкрай важкому стані, і потребував негайної госпіталізації.

В цей час нам здавалося неможливим доставити Євгена у Макарівську лікарню. Часу на роздуми не було. Ні на мить не замислюючись Павлюк Віктор, польовою дорогою, зміг вивезти пораненого та його дружину, хоча б до 51 км. В околицях велись запеклі бої. Дорога повністю прострілювалась. Нащастя все пройшло добре. Пораненого вчасно доправили на лікування, і вже до настання сутінків Віктор зміг повернутись в Копилів.

Через обстріли пошкоджено газову магістраль. Нам довелося перекрити ГРМ. Зник газ, а 3 березня — світло.

Бої не припинялися взагалі. Майже суцільні обстріли по 20-22 години на добу. Морозні березневі ночі, а дров’яні пічки та дров’яні котли є далеко не в усіх.

З 6 березня населення невеличкими колонами почали виїздити з села. Зв’язок практично був відсутній. Пересуватись по селу не було можливості. Обстріли велись безперервно. Ходили ворожі патрулі. Кожен хто наважувався виїхати дуже ризикував. Зелених коридорів не було. Ніхто не міг дати гарантії. Відтак організувати офіційну евакуацію було не можливо. Але людей об’єднували в колони, доходило до 40 автівок і намагались вирватись з пекла окупації».