Згадує староста Наливайківського старостинського округу
“Війна – страшнішого слова немає, хіба що невідомість під час війни.
Вона застала мене у відпустці на Буковині. Складна дорога була додому… Намагалась якнайшвидше повернутися додому. А до того часу в селі уже був перший загиблий мешканець – внаслідок обстрілів села загинув Бабуцький Олександр, а його важко поранена мати згодом померла в лікарні.
В перші дні березня люди масово покидали свої домівки – вони втікали від війни.
Наступний страшний день… Безкінечні обстріли… Перше влучання в будинок, здійнялася пожежа. Всі, хто залишився допомагали загасити пожежу. В будинку знаходилися дві бабусі і хлопчик 12 років, слава Богу, всі живі.
Після чергової атаки ще один загиблий – Нищенко Олександр, п’ятеро поранених.
Дякую Марині Радченко, яка, ризикуючи власним життям на своєму автомобілі вивезла поранених на Радомишль, звідки потім привезла для людей хліб.
Згадую, як у весняне жіноче свято, над центром села завис дрон. Через півгодини село почали бомбити з літаків. У вікно було видно, як відривалися бомби від корпусу літака.
За півгодини знову, артобстріл. Знову тяжка втрата – загинув ще один місцевий житель Горовий Анатолій та медсестричка ЗСУ Катя.
Група спротиву організовує виїзд мешканців, більшість виїжджає в Брусилівський район Житомирської області.
Як сьогодні, пам’ятаю той вечір, 10 березня – орки зайшли в Почепин. На ранок наступного дня організували виїзд ще одного автобусу для евакуації людей на Житомирщину
Із майже тисячі мешканців нашого села – залишилося лише 40, всі решта виїхали».
